Вікові особливості органів чуття: Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи

Тема 1.3. фізіологія нервової системи та її вікові особливості

Вікові особливості органів чуття: Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Основні поняття та терміни: нейрон, нейроглія, нервове волокно, синапс, нервовий центр, нервова система, рефлекс, рефлекторна дуга, подразник, подразнення, збудження.

Зміст навчального матеріалу теми 1.3.

Нервова система. Загальне поняття про подразнення та подразники. Біоелектричні явища (досліди Гальвані).

Будова та функції нервової тканини: нейрони – види, класифікація, функції; нейроглія; нервові волокна – види, класифікація, функції; зв’язки між нейронами, синапси – види, структура, функції, властивості. Нервові центри – властивості (однобічне проведення, збудження, затримка, сумація, післядія, стомлюваність, домінанти).

Будова та функції нервової системи – спинний та головний мозок. Структура та функції різних відділів центральної нервової системи. Рефлекс як основний принцип нервової діяльності.

Вегетативна нервова система. Особливості будови та функцій, розвиток та вікові особливості нервової системи.

Рекомендована література:

1. Коган А.Д. Фізіологія людини та тварини, 1984 р.

2. Леонтьєва Н.Н. Марінова К.В. Анатомія та фізіологія дитячого

організму, 1986.

3. Філімонов В.І.. Нормальна фізіологія, 1994 р.

Хрипкова А.Г. Вікова фізіологія та шкільна гігієна, 1985

Інформаційний матеріал

Нервова система здійснює координацію та інтеграцію діяльності всіх органів та систем організму, забезпечує чітке пристосування організму до змін зовнішнього та внутрішнього середовищ.

Мал.4 Будова нервової клітини:1- ядро, 2- аксон, 3- аксонний горбок,4- дендрит, 5- тіло.

Структурною та функціональною

одиницею нервової системи є

нейрон, що має тіло (сому) та від-

ростки (аксон і дендрити) (мал.4). Нейрони виконують функції генерації та проведення нервових імпульсів (а деякі нейрони ще й нейросекреції).

Нервові клітини пов’язані як між собою, так із органами, які вони іннервують. Місця контактів нейронів між собою та з органами називаються синапсами (мал.5).

Мал..5. Субмікроскопічна будова синапса: 1. – пресинаптична мембрана; 2 – пост- синаптична мембрана; 3 – синаптична щілина; 4 – везикули; 5 – нейрофібрили; 6 – мітохондрії.

Нервовий імпульс, який розповсюджується по нервовому волокну, доходить до синаптичної бляшки і сприяє виходу з везикул медіатора (хіміч-

ної речовини). Медіатор бере уча-

сть у передачі нервових імпуль-

сів з нервового закінчення на робочий орган. Виділяючись в синаптичну щілину, він зв’язується з хеморецепторами постсинаптичної мембрани, викликаючи зміни її іонної проникності.

Внаслідок цього під впливом збуджувального медіатора (адреналін, норадреналін, ацетилхолін, серотонін) виникає збудження, а під впливом гальмівного (гліцин, гамааміномасляна кислота) – гальмування.

Мозаїка і динаміка процесів збудження і гальмування лежить в основі інтегративної функції нервової системи.

Проведення збудження по нервах і через синапси має різні механізми.

Проведення збудження по нервах підкоряється трьом законам: закону двобічного проведення; закону ізольованого проведення; та закону анатомічної та функціональної цілісності нерва.

Синапси проводять збудження: тільки в одному напрямку — від нерва до м’яза чи від нерва до залози; однобічно — від пресинаптичної мембрани до постсинаптичної; та з затримкою (2-3 мс).

Сукупність нейронів, які регулюють одну й ту ж функцію і розташовані в певних відділах центральної нервової системи називається нервовим центром.

Властивості нервових центрів

1. Однобічне проведення збудження – здатність проводити збудження в одному напрямку, зумовлена властивістю хімічних синапсів проводити збудження від аферентного аксона до еферентного нейрона (зворотне проведення обмежується тілом нейрона).

2. Уповільнене проведення збудження зумовлене синаптичною затримкою, тобто часом, потрібним для повного розвитку дії медіатору на постсинаптичному мембранному проміжку та еферентних нейронів.

3. Сумація збудження. Рефлекторну реакцію може викликати лише таке подразнення, яке має достатню, тобто порогову силу. Допорогові подразники можуть викликати рефлекторну реакцію лише за умови часової або просторової сумації слабких допорогових подразників.

4. Трансформація ритму збудження – це здатність нервових центрів змінювати ритм імпульсів, які до них надходять.

5. Післядія збудження – це продовження рефлекторної відповіді після припинення подразнення.

6. Тонус нервових центрів – це стале незначне збудження нейронів нервового центру.

7. Домінанта. Полягає в тому, що в ЦНС постійно виникають і можуть тривалий час існувати домінуючі осередки збудження, які підкоряють собі роботу інших нервових центрів.

8. Втомлюваність. На відміну від нервів, які практично не втомлюються нервові центи досить швидко відчувають втому.

В основі діяльності нервової системи лежить рефлекс – відповідна реакція організму на подразнення рецепторів, яка здійснюється за допомогою центральної нервової системи.

Шлях по якому проходить збудження при здійсненні рефлексів називається рефлекторною дугою (мал.6).

Рефлекторна дуга складається з:

1. Рецепторного утворення (структура, яка подразнюється і збуджується).

2. Аферентних нейронів (передають збудження в ЦНС).

3. Центральної ланки – нервового центру (знаходиться в ЦНС і складається з вставних нейронів).

4. Еферентних нейронів (передаються збудження із ЦНС до органів).

5. Ефектора (виконавчого органа).

Нервові центри рефлексів можуть знаходитись на різних рівнях центральної нервової системи – в спинному чи головному мозку. Значна кількість рефлексів мають нервові центри на рівні спинного мозку. Зокрема це захисні рефлекси (сухожильні – згинання, розгинання і т.д.). Нервові центри рефлекторних дуг обробляють інформацію, яка надходить від рецепторів про зміни середовища.

Сухожильні рефлекси мають велике значення для підтримки положення тіла в просторі, швидкого відновлення рівноваги, вони

здійснюються за мінімальним відрізком часу бо здійснюються по двонейронній (моносинаптичній) дузі.

Мал. 6 Схеми рефлекторних дуг: А- двохнейронна рефлекторна дуга; Б- трьохнейронна рефлекторна дуга: 1- рецептор в м’язі та сухожилку; 1а- рецептор в шкірі; 2- аферентне волокно; 2а- нейрон спинномозкового вузла; 3- вставний нейрон; 4- мотонейрон; 5-еферентне волокно; 6- ефектор ( м’яз ).

За будовою нервова система поділяється на центральну (спинний та головний мозок) та периферичну (нерви та нервові вузли). За функцією — на соматичний та вегетативний відділи до складу кожного з них входять центральна та периферична частини.

Соматична нервова система здійснює зв’язок організму із зовнішнім середовищем шляхом подразнення рецепторів і скорочення скелетної мускулатури. Основною функцією вегетативної нервової системи є регулювання процесами життєдіяльності органів людини, узгодженість та пристосування їх роботи до потреб організму.

Спинний мозок (мал.. 7) знаходиться в каналі хребта, має циліндричну форму, вкритий двома оболонками (судинна, павутинна та тверда) в центрі – канал зі спинномозковою рідиною.

Спинний мозок має два потовщення, межує з довгастим мозком при вході в череп, на рівні перших крижових хребців закінчується мозковим конусом, який переходить в термінальну нитку.

Для спинного мозку характерна умовна сегментованість: 31 сегмент – від яких відходить 31 пара спинномозкових нервів.

Мал..7 Спинний мозок.

А – Сегменти: 1 – передня серединна борозна; 2 – задня серединна борозна; 3 – передній канатик; 4 – бічний канатик; 5 – задній канатик; 6 – тонкий пучок; 7 – клиноподібний пучок; 8 – передній ріг; 9 – задній ріг; 10 – центральна проміжна речовина; 11 – задній корінець; 12 – передній корінець; 13 – спинномозковий вузол; 14 – спинномозковий нерв; 15 – вегетативне ядро.

Б – Поперечний розріз: 1 – передня серединна борозна; 2 – задня серединна борозна; 3 – передній канатик; 4 — бічний канатик; 5 – задній канатик; 6 – тонкий пучок; 7 – клиноподібний пучок; 8 – передній ріг; 9 – задній ріг; 10 – центральна проміжна речовина; 11 – центральний канал; 12 – клітини основи заднього рогу; 13 – рухові клітини передніх ріг; 14 – задні корінці; 15 – передні корінці.

На розрізі спинного мозку розрізняють сіру та білу речовини. Сіра займає внутрішнє положення і має вигляд “метелика”. Вона складається з тіл нейронів, їх відростків та нейроглії. Біла речовина оточує сіру зовні, це провідні шляхи, що утворені, в основному, з нервових волокон (аксонів). Вони підрозділяються на канатики, в складі яких проходять висхідні та низхідні провідні шляхи.

Головний мозок (мал.8.) Головний мозок лежить у порожнині черепа і в загальному повторює його форму.

Мал. 8. Схема відділів головного мозку:

1 — кінцевий мозок, 2 — проміжний мозок, 3 — середній мозок, 4 — міст, 5 — мозочок, 6 — довгастий мозок.

У головному мозку людини розрізняють три частини: мозковий стовбур включає довгастий мозок, міст і структури середнього мозку; мозочок; та кінцевий мозок до складу якого входять великі півкулі та розміщені всередині них так звані підкоркові, або базальні, вузли — ганглії.

Головний мозок розсікають дві глибокі щілини: подовжня, розділяє великий мозок на праву і ліву півкулі, і поперечна, відокремлює півкулі великого мозку від мозочка. Поверхня півкуль має велику кількість борозен і звивин.

Вегетативна нервова система (мал.. 9) поділяється на симпатичний та парасимпатичний відділи. Більшість органів іннервуються як симпатичним так і парасимпатичним відділами вегетативної нервової системи. Соматична та вегетативна нервові системи відрізняються не лише за функціями, а й за будовою, а саме:

1. Соматичні рухові волокна виходять із спинного мозку сегментарно, а вегетативні волокна виходять лише з певних центрів. Ядра парасимпатичної нервової системи знаходяться в середньому, довгастому відділах головного мозку та крижовому відділі спинного мозку. Ядра симпатичної нервової системи розміщені в бічних рогах грудного та перших сегментів поперекового відділів спинного мозку.

2. Соматичні волокна мають добре помітну м’якушеву оболонку, а у вегетативних вона відсутня.

3. Еферентні нейрони соматичної нервової системи лежать в передніх рогах спинного мозку, а їх відростки (аксони), не перериваючись, досягають скелетних м’язів. Еферентні нейрони вегетативної нервової системи знаходяться на периферії: симпатичної – в симпатичному ланцюжку, а парасимпатичної – біля органів (чи в самому органі).

4. Проста рефлекторна дуга вегетативних рефлексів завжди має на один нейрон (вставний) більше ніж у соматичних.

Мал..9 Схема вегетативної іннервації внутрішніх органів: а — парасимпатична частина; б — симпатична частина; 1 — верхній шийний вузол; 2 — проміжний латеральний стовп; 3 — верхній шийний серцевий нерв; 4 — серцеві та легеневі грудні нерви; 5 — великий нутряний нерв; 6 — сонячне сплетення; 7 — нижнє брижове сплетення; 8 — верхнє підчеревне і нижнє підчеревне сплетення; 9 — малий нутряний нерв; 10 — поперекові нутряні нерви; 11 — крижові нутряні нерви; 12 — крижові парасимпатичні ядра; 13 — тазові нутряні нерви; 14 — тазовий вузол; 15 — парасимпатичний вузол (в складі органних сплетень); 16 — блукаючий нерв; 17 — вушний вузол; 18 -піднижньощелепний вузол; 19 — крило-піднебінний вузол; 20 — війчастий вузол; 21 — заднє ядро блукаючого нерва; 22 — нижнє слиновидільне ядро; 23 – верхнє слиновидільне ядро 24 — додаткове ядро окорухового нерва.


Вікові особливості нервової системи

В розвитку центральної нервової системи відтворений загальний біологічний закон – філогенетично старіші частини мозку розвиваються раніше, ніж молодші.

Розвиток рефлекторних функцій різних відділів мозку залежить від становлення морфологічних (розвиток нейронів, мієлінізація волокон і ін.) та функціональних (встановлення відповідних величин лабільності, хронаксії і тд.) особливостей .

Процес розвитку головного мозку особливо інтенсивно відбувається на першому році життя. Змінюється його маса, топографічне положення, форма, кількість і розміри борозен та звивин кори великих півкуль. До 6 місяців маса головного мозку збільшується в 2 рази, після 5 – 6 років швидкість нарощування маси головного мозку зменшується.

Диференціювання нервових клітин відбувається до трьох років, а у вісім років кора великого мозку відповідає за будовою корі дорослої людини. Повного анатомічного та гістологічного дозрівання мозкові структури досягають у віці двадцяти років.

Мієлінізація нервової системи завершується до 3 – 5 років.

Збільшення маси і розмірів спинного мозку відбувається повільніше, ніж головного. Подвоєння маси спинного мозку відбувається в 10 місяців, потроєння – у 5 років. Довжина його збільшується в десять років.

Вегетативна нервова система формується відразу після народження, щоправда парасимпатичний відділ дозріває пізніше, ніж симпатичний.

Протягом першого року життя з’являються і розвиваються умовні рефлекси першої сигнальної системи. Наприкінці першого року починає формуватися функція другої сигнальної системи.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Дата добавления: 2016-11-23; просмотров: 1084 | Нарушение авторских прав

Рекомендуемый контект:

Похожая информация:

Поиск на сайте:

Источник: https://lektsii.org/11-17568.html

Загальний огляд нервової системи Центральна й периферична системи Соматична й вегетативна системи Функції нервової системи

Вікові особливості органів чуття: Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи

Інші завдання дивись тут…

НЕРВОВА СИСТЕМА – сукупність нервових структур (рецептори, нерви, мозок) в організмі, що регулюють роботу всіх органів і систем, здійснюють взаємозв'язок окремих органів між собою і всього організму з довкіллям. 

Діяльність нервової системи здійснюється за допомогою рефлексів.

Основний структурний і функціональний елемент нервової системи – нейрон. 

Людина має приблизно 10 -15 млрд нервових клітин, які закладаються в нервовій системі в період ембріонального розвитку й після народження їх кількість не збільшується. Лише 10-15 млн нервових клітин утворюють спинний мозок і периферичні нервові вузли (ганглії), а решта, тобто 99,9 %, зосереджена в головному мозку.Завдяки електричній природі нервових імпульсів та наявності спеціальних провідних шляхів нервова система здійснює рефлекторну регуляцію дуже швидко, але недовго, і забезпечує конкретний вплив на органи.Один нейрон може бути пов'язаний з величезною кількістю (до 20 тисяч) інших нейронів.У головному й спинному мозку налічується близько 85 млрд вставних нейронів, основна функція яких полягає в переробці вхідних сигналів від чутливих нейронів та передачі вихідних нервових імпульсів до рухових нейронів.У 1992 р. було відкрито дзеркальні нейрони, які збуджуються навіть коли людина (мавпа і деякі птахи) просто спостерігає за виконанням цієї дії іншою істотою (вважають, що вони відповідають за наслідування). Більше половини всіх нейронів зосереджено у великих півкулях головного мозку. У тілі дорослої людини близько 75 км нервів, що передають сигнали на великі відстані (є основою периферичної нервової системи, що з'єднує головний і спішний мозок з усіма частинами тіла).Найбільш довгий і товстий нерв людини — сідничний, який проходить від крижового відділу спинного мозку до пальців ніг.Чим вище в тілі людини міститься та чи інша ділянка мозку, тим складніщими є її функції.Головний і спинний мозок пронизує густа сітка кровоносних судин, адже мозок потребує постійного надходження кисню та поживних речовин.Мозок людини споживає до 20 % кисню, що надходить у кровоносну систему, і за кожну хвилину через мозок проходить до 1 л крові.Припинення кровопостачання мозку на декілька секунд спричиняє втрату свідомості. Порушення мозкового кровообігу може бути причиною різних патологічних станів (паралічів, втрати чутливості, розладу мови тощо).У тканині мозку відсутні больові рецептори, больові сигнали виникають у його оболонках.Черевне, або сонячне, сплетіння, що розташоване в людини у верхній частині черевної порожнини, складається із нервів та трьох вузлів, розмір яких може становити від 0,5 до 4,5 см.Хрящі, волосся, нігті, вії, зубна емаль не мають нервових волокон.

Нервова система людини трубчастого типу як в представників хребетних.

Наявний спинномозковий канал заповнений спинномозковою рідиною (характерна риса спинного мозку). 

У головному мозку спинномозковий канал перетворився на чотири мозкові шлуночки — порожнини, які розташовані всередині мозку. Розрізняють парні перший (лівий) і другий (правий) шлуночки, третій, четвертий. Парні перший та другий розміщені в півкулях головного мозку, третій у проміжному мозку, четвертий у довгастому мозку.

Шлуночки головного мозку виробляють спинномозкову рідину (ліквор), яка заповнює спинномозкову порожнину і є внутрішнім середовищем мозку.

Мозкова рідина — ліквор (спільна для спинного і головного мозку) утворюється з плазми крові в судинних сплетіннях щілин мозку. 

У нормі мозкова рідина прозора, містить незначну кількість білка й поодинокі лімфоцити. 

На основі її аналізу здійснюють діаіностику складних захворювань.

Функції мозкової рідини: створює відносно постійний внутрішньочерепний тиск, бере участь в обміні речовин і виконує захисну функцію. 

В організмі дорослої людини міститься 100 — 150 мл спинномозкової рідини.

Лише 20 — 40 мл міститься в шлуночках, а основна частина — між м'якою й павутинною оболонками мозку. 

Ліквор утворюється постійно в капілярах стійок мозкових шлуночків із плазми крові, а його надлишок потрапляє до венозної системи твердої мозкової оболонки.

Значення спинномозкової рідини:

• захищає головний і спинний мозок від ушкоджень, створюючи рідку «подушку» під час струсів;

• регулює внутрішньочерепний тиск, підтримує сталість внутрішнього середовища в мозку і здійснює транспорт речовин між кровоносними судинами і клітинами мозку.

РОЗВИТОК НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ ЛЮДИНИ В ПРОЦЕСІ ЕМБРІОГЕНЕЗУ (розвитку зародка).

• На ранніх стадіях нервова система спочатку має вигляд трубки, причому кожну хвилину утворюється 250 тис. нейронів.. 

• Починаючи з 25 дня її передня частина значно розширюється й утворює головний мозок, а задня частина формує спинний мозок.

• Протягом 3-го й 4-го тижнів розвитку починають формуватися потовщення нервової трубки — везикули, спочатку виникає 3 первинні везикули.

• На 5-му тижні їх вже 5 — це вторинні везикули. 

• Далі з них розвиваються різні частини мозку.

Під час внутрішньоутробного періоду спинний мозок повністю заповнює хребтовий канал, але згодом ріст хребта відбувається інтенсивніше, ніж ріст спинного мозку, і хребет стає дещо довшим.

Центральна нервова система: 

• Спинний мозок — відділ центральної нервової системи, який забезпечує просту рефлекторну діяльність (рух), регуляцію діяльності внутрішніх органів, виконання команд головного мозку й передачу до нього інформації від органів чуття. 

• Головний мозок — вищий відділ центральної нервової системи, який впливає на діяльність спинного мозку, регулює фізіологічні процеси й координує діяльність систем організму, а також формує поведінку людини. 

Мозок оточений трьома захисними сполучнотканинними оболонками:

ЗовнішняТвердаСкладається з двох листків: зовнішній листок зростається з окістям хребців, внутрішній листок – власне тверда оболонка мозку.Утворена щільною волокнистою сполучною тканиною, завдяки чому є дуже міцною
СередняПавутиннаЩільно прилягає до твердої оболонки. Утворена пухкою волокнистою сполучною тканиною. Оболонка вкрита одношаровим плоским епітелієм.Між м'якою й павутинною оболонками є порожнина, заповнена спинномозковою рідиною.
ВнутрішняМ'яка, або судиннаТонким шаром вкриває речовину спинного мозку. Утворена пухкою сполучною тканиною, багатою на еластичні волокна та кровоносні судини.Оболонка вкрита одношаровим плоским епітелієм.

АНАТОМІЧНИЙ ПОДІЛ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ:

Поділ нервової системи на ЦНС і ПНС анатомічних особливостях є дещо умовним, адже в межах єдиної системи часто важко відокремити одні елементи від інших (наприклад, тіло рухового нейрона знаходиться у ЦНС, а його аксон, що проходить у складі нерва, відноситься до ПНС). 

Центральна нервова система (ЦНС)Її утворюють головний і спинний мозок (у головний мозок плавно переходить спинний мозок у верхній частині).Головний і спинний мозки вкриті спеціальними мозковими оболонками, що забезпечують їхню життєдіяльність. Усередині спинного мозку проходить канал, заповнений спинномозковою рідиною, який продовжується в головному, де утворює кілька розширень — шлуночків мозку.Обидва відділи ЦНС захищені кістковим футляром: головний мозок розміщений у порожнині черепа, спинний – у каналі хребта.Містить інтернейрони.ЦНС — основна частина нервової системиЗначення ЦНС: здійснення складних рефлекторних реакцій, які забезпечують діяльність органів й систем організму, забезпечення зв'язку організму з навколишнім середовищем.
Периферична нервова система (ПНС)Частина нервової системи (нерви, що відходять від головного і спинного мозку, нервові вузли та сплетіння, нервові закінчення — рецептори), що є сполучною ланкою між центральною нервовою системою й органами.Її утворюють черепно — мозкові (12 пар) і спинномозкові (31 пара) нерви, які є переважно аксонами й не містять тіл нейронів, які здебільшого зосереджені в центральній нервовій системі.  Нервові вузли, або ганглії (скупчення тіл нейронів у певних місцях поза ЦНС) розташовуються або безпосередньо на нервах, або біля внутрішнього органа, або в його стінці, вони вкриті оболонкою зі сполучної тканини. Завдання ПНС: передача нервових імпульсів по всьому організму.

Порівняльна характеристика центральної й периферичної нервової систем. 

ЦНСПНС
Відмінні риси
ЦНС утворюють головний і спинний   мозок. Є головною ланкою керування організмом, забезпечення зв'язку  організму з навколишнім середовищем, вищої діяльності організму.ПНС утворюють 12 пар черепно — мозкових нервів, 31 пара спинно — мозкових нервів, нервові  вузли (ганглій), нервові  закінчення (рецептори), розміщені поза ЦНС.Є сполучною ланкою між ЦНС та органами, впливає на внутрішні процеси організму.
Спільні риси
Складові анатомічного поділу нервової системи, побудовані нервовою тканиною.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ. 

На дії будь-яких подразників організм реагує у два способи: зміною роботи внутрішніх органів і рухом, відповідно усі рефлекси організму поділяють па вегетативні й соматичні (рухові).

Соматична, або рухова  (СНС)Охоплює відділи нервової системи, які іннервують скелетні м'язи й органи чуттів. Людина може усвідомлено керувати скелетною мускулатурою й відчувати шкірою різноманітні впливи навколишнього середовища.Включає чутливі нейрони (сприймають інформацію і передають її в ЦНС), рухові нейрони (виробляють та передають «команди» для скорочення скелетних м'язів).Тіла рухових нейронів знаходяться в моторних центрах ЦНС, а їхні аксони проводять електричні імпульси безпосередньо до скелетно — м'язових волокон.Рефлекторна дуга соматичного рефлекса. Команда робочому органу від СНС передається одним нейроном.
Автономна, або вегетативна (АНС)Частина нервової системи людини, яка регулює діяльність внутрішніх органів, залоз, кровоносних і лімфатичних судин, непосмугованих м'язів, серцевого м'яза, обмін речовин та стан нервової системи в цілому.Функціонує незалежно від свідомості людини й передає імпульси від внутрішніх органів до центральної нервової системи та назад до них.Пресинаптичний нейрон знаходиться в головному або спинному мозку, а постсинаптичний нейрон, що відповідає за іннервацію внутрішнього органа, знаходиться у вегетативному ганглії.Рефлекторна дуга вегетативного рефлекса. Команда робочому органу від АНС йде через два нейрони, причому перший знаходиться у центральній нервовій системі, а другий — за її межами.

Порівняльна характеристика соматичної та вегетативної нервової системи.

СНСАНС
Відмінні риси
Керує рухами скелетних м'язів, сприймає і проводить сигнали від органів чуття, забезпечуючи зв'язок організму із зовнішнім середовищем.Діяльність перебуває під контролем свідомості людини.Тіла рухових нейронів знаходяться в моторних центрах ЦНС , а їхні аксони проводять електричні імпульси безпосередньо до скелетно — м'язових волокон.Команда робочому органу передається одним нейроном.Завдання: регуляція рухів, які необхідні для формування поведінки та спрямовані на виживання: влаштування житла, пошук їжі, втеча від небезпеки тощо.Вегетативна нервова система регулює обмін речовин, роботу внутрішніх органів (шлунка, печінки, нирок, серця, судин тощо) і стан нервової системи в цілому.Діяльність не перебуває під контролем свідомості людини.Пресинаптичний нейрон знаходиться в ЦНС, а постсинаптичний нейрон, що відповідає за іннервацію внутрішнього органа, знаходиться у вегетативному ганглії.Команда робочому органу йде через два нейрони, причому перший знаходиться у центральній нервовій системі, а другий — за її межами.Завдання: організація обміну, певного ритму серцевих скорочень, роботи кишечнику, нирок, дихального ритму, підтримання гомеостазу.
Спільні риси
Складають нервову систему, інформацію отримують від одних і тих самих доцентрових нейронів.

Основна функція нервової системи – керування та регуляція роботи всіх систем та органів організму.

ФУНКЦІЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ. 

• Інформативна — сприймає впливи середовища на організм.

• Інтегративна — об'єднує організм в одне ціле (вплив нервової системи завжди спрямований  на нормалізацію діяльності організму, щоб не порушувалась функціональна  єдність).

• Провідникова — перетворення інформації у нервові імпульси та їхнє проведення.

• Регуляторна — регулює роботу, органів, систем (сприймає зміни внутрішнього середовища, аналізує цю інформацію і відповідно змінює діяльність окремих органів або систем органів), підтримує сталість внутрішнього середовища організму (певні температура тіла, величина артеріального тиску, вміст глюкози в крові тощо).

• Рефлекторна — здійснює зв'язок організму із зовнішнім середовищем (реагує на зміни, які відбуваються в середовищі, що його оточує) і забезпечує адаптацію в мінливих умовах;

• Визначає психічну діяльність індивіда (взаємозв'язок між вставними нейронами забезпечує емоції, функціонування пам'яті й творчу діяльність людини).

Інші завдання дивись тут…

Источник: http://8next.com/bl/3911-bl_044.html

Периферійна частина нервової системи

Вікові особливості органів чуття: Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи

Перегляд лекції “Периферійна частина нервової системи”

Тести “Черепні нерви”

Нервову систему людини поділяють на центральну і периферійну частини. Перша включає спинний і головний мозок, друга складається із периферійних нервів .

Периферійна частина нервової системи (периферійна нервова система) представляє собою сукупність спинномозкових і черепних нервів. До неї належать вузли та сплетення, що утворюють нерви, а також чутливі та рухові закінчення нервів.

Окремо виділяють автономний відділ (автономну частину) периферійної нервової системи, що складається з симпатичної та парасимпатичної частин . Таким чином, периферійна нервова система об’єднує всі нервові утворення поза спинним і головним мозком.

Таке об’єднання умовне, оскільки еферентні волокна, що входять до складу периферійних нервів, є відростками нейронів, тіла яких містяться в ядрах спинного і головного мозку.

З функціональної точки зору периферійна частина нервової системи складається з провідників, що сполучають нервові центри з рецепторами і робочими органами. Анатомія периферійних нервів має велике значення для клініки, як основа для діагностики та лікування захворювань та уражень цього відділу нервової системи.

ПЕРИФЕРІЙНА ЧАСТИНА НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Периферійні нерви

Чeрепні  нерви  (nervi  craniales)  належать,  як і спинномозкові нерви, до периферійної частини нервової системи. Вони іннервують шкіру, м’язи, залози, внутрішні органи в ділянці голови. Деякі з них мають значну протяжність і іннервують внутрішні органи, які розташовані в ділянці шиї, грудей і живота. Крім того, черепні нерви є нервами органів чуття.

Черепні нерви впливають на стан різних відділів головного мозку, оскільки беруть участь у здійсненні мовлення, міміки, поведінки тощо.

Багато з них пов’язані з зоровим, слуховим, смаковим, нюховим, шкірним, пропріоцептивним та інтероцептивним аналізаторами, є частиною складних кірково-ретикулярно-стовбурових чи рецепторно-стовбурово-таламокіркових функціональних систем.

Існуючі анатомофункціональні зв’язки між черепними нервами і лімбічно-ретикулярним комплексом відіграють величезну роль у регуляції внутрішнього середовища організму, у тому числі залежно від оточуючого середовища.

Розрізняють 12 пар черепних нервів, кожна з яких має власний номер і назву:

І пара – нюховий нерв (nervus olfactorius);

II пара – зоровий нерв (nervus opticus);

ІІІ пара – окоруховий нерв (nervus oculomotorius);

IV пара – блоковий нерв (nervus trochlearis);  V пара – трійчастий нерв (nervus trigeminus); VI пара – відвідний нерв (nervus abducens); VII пара – лицевий нерв (nervus facialis);

VIII пара – присінково-завитковий нерв (nervus vestibulocochlearis);

ІХ пара – язико-глотковий нерв (nervus glossopharyngeus);

Х пара – блукаючий нерв (nervus vagus);

ХІ пара – додатковий нерв (nervus accessorius); ХІІ пара – під’язиковий нерв (nervus hypoglossus). Номер черепного нерва  свідчить:

1)            про ростро-каудальне  упорядкування,  згідно з яким кожний нерв виходить через отвори в основі черепа;

2)            про ростро-каудальне упорядкування, згідно з яким справжні черепні нерви прикріплюються до стовбура головного мозку (винятком є ХІ пара, що прикріплюється до рострального кінця спинного мозку). Назва нерва дає відомості щодо його будови, топографії або функції, але не має великого класифікуючого  значення.

Черепні нерви поділяють на:

1)            несправжні (І–ІІ пари);

2)            справжні (ІІІ–ХІІ пари) нерви.

Несправжні черепні нерви (І–ІІ пари) є виростками переднього мозку: І пара – нюхового мозку; ІІ пара – проміжного мозку. Тому мієлін цих нервів має походження з олігодендроглії, на відміну від мієліну справжніх нервів, який утворюють клітини Шванна.

Демієлінізуючі захворювання ЦНС (такі як розсіяний склероз) призводять до ураження тільки несправжніх нервів. І навпаки, захворювання справжніх нервів не поширюються на нюховий і зоровий нерви.

Таким чином, терміни нюховий і зоровий “нерви” – є неправильними з точки зору ембріології, гістології та патології.

Справжні черепні нерви  поділяють на:

1)            чутливі нерви (VIII пара), які містять тільки чутливі волокна і відповідають (гомологічні) задньому корінцю спинномозкового нерва;

2)            рухові нерви (III, IV, VI, XI, XII пари), які містять тільки рухові або рухові та вегетативні парасимпатичні волокна і відповідають (гомологічні) передньому корінцю спинномозкового нерва;

3)            змішані нерви (V, VII, IX, X пари), у складі яких проходять як чутливі, так і рухові волокна і які подібні до спинномозкових нервів.

Коли справжній черепний нерв містить чутливі волокна, тоді він обов’язково має чутливий вузол черепного нерва (ganglion sensorium nervi сranіalis) із чутливими псевдоуніполярними або біполярними нейронами, що знаходиться поза мозком і відповідає чутливому вузлу спинномозкового нерва (ganglion sensorium nervi spinalis); а також чутливі центри – ядра (nuclei) у стовбурі головного мозку, що відповідають чутливим ядрам задніх рогів спинного мозку.

Коли справжній черепний нерв містить рухові волокна, він має рухові ядра у стовбурі головного мозку, що відповідають руховим ядрам передніх рогів спинного  мозку.

Коли у складі справжнього черепного нерва проходять парасимпатичні нервові волокна, він має парасимпатичні ядра у стовбурі головного мозку. За ходом такого черепного нерва обов’язково повинен бути парасимпатичний  вузол  (ganglion  parasympathicum) з мультиполярними нейронами, в якому відбувається переключення  парасимпатичних  волокон.

Несправжні черепні нерви є чутливими, але не мають чутливих ядер і чутливих вузлів.

Особливості філота онтогенезу черепних нервів пов’язані з такими факторами:

1)            розвиток органів чуття і зябрових дуг;

2)            редукція головних сомітів.

III, IV, VI пари черепних нервів пов’язані з середнім мозком і мостом, а також з головними (передвушними) міотомами. ІІІ пара черепних нервів пов’язана з І передвушним міотомом; IV пара черепних нервів – з ІІ міотомом; VI пара черепних нервів – з ІІІ міотомом.

V,VII, VIII, ІХ, Х, ХІ пари черепних нервів пов’язані з ромбоподібним мозком і зябровими дугами. Це нерви зябрового походження. V пара черепних нервів пов’язана з І зябровою дугою; VII i VIII (яка відділилася від VII в процесі розвитку) пари черепних нервів – з ІІ зябровою дугою; ІХ, Х, ХІ пари черепних нервів (група блукаючого нерва) – з ІІІ, IV, V зябровими дугами.

ХІІ пара черепних нервів розвивається шляхом з’єднання нервових волокон верхніх шийних спинномозкових нервів і пов’язана з постбранхіальними (зазябровими або завушними) міотомами.

Клініцисти поділяють справжні черепні нерви на:

1)            окорухові (III, IV, VI пари);

2)            нерви мосто-мозочкового кута (V, VII, VIII пари);

3)            каудальні нерви (ІХ, Х, ХІ, ХІІ пари).

Периферійні нерви утворені пучками нервових волокон, які об’єднані сполучнотканинними компонентами (оболонками): ендоневрієм, периневрієм і епіневрієм. Ендоневрій – це пухка сполучна тканина між окремими нервовими волокнами.

У периневрії виділяють зовнішню частину – щільну сполучну тканину, яка оточує кожний пучок нервових волокон, і внутрішню частину – кілька концентричних шарів плоских периневральних клітин, ззовні і всередині вкритих товстою базальною мембраною, що містить колаген IV типу, ламінін, нідоген і фібронектин.

Внутрішня частина периневрія (епітеліоїдний пласт периневральних клітин, з’єднаних за допомогою щільних контактів) утворює периневральний бар’єр, необхідний для підтримання гомеостазу в ендоневрії.

Бар’єр контролює транспорт молекул через периневрій до нервових волокон, перешкоджає доступу в ендоневрій інфекційних агентів, захищає нервові волокна від пошкоджень при розтягненні нерва. У термінальній частині нерва периневрій обривається і має вигляд відкритої манжетки. Існує думка, що нейротропні віруси здатні проникати через цю ділянку у периневрій, розповсюджуючись по ньому в ЦНС.

Епіневрій – це зовнішня оболонка нерва, що зв’язує в ціле пучки нервових волокон (кількість яких залежить від діаметра нерва і може складати від одного до кількох десятків).

Розрізняють два види нервових волокон – безмієлінові і мієлінові. Обидва види волокон складаються з центрально розміщеного відростка нейрона (осьового циліндра), оточеного оболонкою із шваннівських клітин (лемоцитів). Клітини Шванна синтезують білки (Р0; Р1; Р2), утворюють мієлін і розгл ядаються як ана логи олігодендроцитів у ЦНС.

При цьому, на відміну від олігодендроцита, кожна клітина Шванна мієлінізує один аксон. Мієлін у ПНС – це компактна структура зі змінених п ла змати чних мембран шваннівської к літини (в ЦНС – олігодендроцита), спірально закручених навколо аксонів.

80 % маси мієліну складають ліпіди, 20 % – білки мієліну: РО, Р22; основний білок мієліну; протеоліпідний тощо.

Безмієлінові нервові волокна в периферійному нерві у дорослого розміщуються переважно у складі вегетативної нервової системи і характеризуються відносно низькою швидкістю проведення нервових імпульсів (0,5–2 м/сек).

Вони утворюються шляхом занурення осьового циліндра (аксона) у цитоплазму шваннівських клітин, розміщених у вигляді тяжів. При цьому плазмолема шваннівської клітини прогинається, оточуючи аксон, і утворює дублікатуру – мезаксон.

Поверхня безмієлінового волокна вкрита базальною мембраною.

Мієлінові нервові волокна в периферійному нерві характеризуються високою швидкістю проведення нервових імпульсів (до 120 м/сек). Мієлінові волокна зазвичай товстіші за безмієлінові і містять осьові циліндри великого діаметра.

В мієліновому волокні осьовий циліндр оточений мієліновою оболонкою, навколо якої розташована нейролема, утворена тонким шаром цитоплазми і ядром шваннівської клітини.

Під електронним мікроскопом видно, що мієлінова оболонка виникає в результаті злиття численних (до 300) витків плазматичної мембрани шваннівської клітини навколо частини аксона.

Утворення мієлінової оболонки в периферійному нерві починається з занурення осьового циліндра у шваннівську клітину і супроводжується формуванням довгого мезаксона, який починає обертатись навколо аксона, утворюючи перші пухко розташовані витки мієлінової оболонки . По мірі збільшення числа витків у процесі дозрівання мієліну вони розташовуються щільніше і частково зливаються; проміжки між ними, заповнені цитоплазмою шваннівської клітини, зберігаються лише в окремих ділянках

– насічках Шмідта – Лантермана.

Сегменти мієліну відокремлені один від одного малими сегментами, в яких оголений аксон оточений інтерстиціальним простором. Ці сегменти, які називають вузлами (перехватами, або перетяжками) Ранв’є, є місцем знаходження множинних натрієвих каналів.

Коли мембрана аксона збуджена, згенерований електричний імпульс не може проходити через високорезистентну оболонку мієліну і, отже, виходить назовні і деполяризує  аксональну  мембрану на  наступному  вузлі,  який  може  мати  протяжність 1 мм і більше.

Тому розповсюдження деполяризації в мієліновому волокні здійснюється стрибками від вузла до вузла (сальтаторно).

При цьому швидкість проведення збудження по мієліновому волокну прямо пропорційна і діаметру волокна, і довжині між вузлами Ранв’є (тобто чим більший діаметр і чим довші інтервали між  вузлами  Ранв’є,  тим вища  швидкість проведення  збудження).

Нервове волокно характеризується збудливістю і лабільністю. Збудливість мієлінових волокон вища, ніж безмієлінових. Крім того, у мієлінових волокон вища лабільність порівняно з усіма іншими нервовими утвореннями, в тому числі і безмієліновими волокнами. Наприклад, відомо, що мієлінові волокна можуть відтворювати до 1000 імпульсів за 1 сек.

Виділяють такі закони проведення збудження по нервових волокнах:

1)            закон ізольованого проведення збудження;

2)            закон анатомічної і фізіологічної цілісності нервового волокна;

3)            закон двостороннього проведення збудження;

4)            закон практичної невтомлюваності нервових волокон;

5)            закон прямо пропорційної залежності швидкості проведення імпульсу від діаметра нервового волокна.

Закон анатомічної і фізіологічної цілісності нервового волокна стверджує, що необхідною умовою проведення збудження у нерві є не тільки його анатомічна безперервність, але й фізіологічна цілісність.

У будь-якому металевому провіднику електричний струм буде протікати доти, поки провідник зберігає фізичну безперервність. Для нервового “провідника” цієї умови недостатньо – нервове волокно повинне зберігати також фізіологічну цілісність.

Якщо порушити властивості мембрани волокна (перев’язка, блокада новокаїном, аміаком тощо), то проведення збудження по волокну припиняється.

Застосування в клінічній медицині з метою знеболювання місцевих анестетиків, які блокують активність натрієвих каналів, насамперед у вузлах Ранв’є, доводить, з одного боку, важливість даного закону, а з іншого – можливість зворотної блокади іонних каналів.

Закон двостороннього проведення збудження по нервовому волокну стверджує, що будь-яке нервове волокно (аферентне чи еферентне) здатне проводити збудження в обох напрямах (до нейрона чи від нього).

У цьому можна переконатись, якщо штучно подразнювати волокна – потенціали дії будуть розповсюджуватися в обидва боки від місця подразнення.

Однак реально за рахунок наявності одностороннього проведення збудження в хімічних синапсах всі нервові волокна проводять збудження в одному напрямку, характерному для даного волокна (по аферентних волокнах – у ЦНС, по еферентних волокнах – від ЦНС до органа).

Закон практичної невтомлюваності нервових волокон, сформульований Н. Є. Введенським, вказує на те, що нервове волокно володіє малою втомлюваністю.

Дійсно, проведення імпульсу по нервовому волокну не порушується протягом тривалого (багатогодинного) експерименту.

Вважають, що нервове волокно відносно невтомлюване внаслідок того, що процеси ресинтезу енергії в ньому ідуть з достатньо великою швидкістю і встигають відновити втрати енергії, що виникають при проходженні збудження.

У момент збудження енергія нервового волокна витрачається на роботу натрій-калієвого насоса. Особливо великі втрати енергії виникають у вузлах Ранв’є внаслідок великої щільності тут натрій-калієвих насосів.

Закон прямо пропорційної залежності швидкості проведення імпульсу від діаметра нервового волокна був встановлений лауреатами Нобелівської премії (1944) американськими фізіологами Джозефом Ерлангером і Гербертом Гассером. На основі цього закону автори запропонували широковідому класифікацію нервових волокон.

Перегляд лекції “Периферійна частина нервової системи”

Тести “Черепні нерви”

Источник: https://anatom.ua/basis/text/all/3-1/

Розділ «Частина І. ОСОБЛИВОСТІ АНАТОМІЇ ТА ФІЗІОЛОГІЇ ДИТЯЧОГО ОРГАНІЗМУ»

Вікові особливості органів чуття: Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи

Проблема акселерації, або прискореного розвитку, є дуже актуальною для сучасних науковців, педагогів та соціологів. Це явище було зафіксоване та спостерігається на протязі останніх 100 років і має місце майже серед усіх народів земної кулі. На сьогодні є підстави говорити про біологічну та соціальну акселерацію.

Біологічна акселерація стосується усіх тих змін, котрі пов'язані з біологією розвитку людини. Безумовно, що сама по собі біологія розвитку завжди реалізується в певних соціальних умовах і таким чином соціально детермінована.

Під чисто соціальною акселерацією розуміють збільшення об'єму знань та прискорення розумового розвитку сучасних дітей відносно їх однолітків, які жили 50-70 років і більше тому назад.

Біологічна акселерація торкнулась, перш за все, збільшення показників морфологічного і функціонального розвитку людства.

Наприклад, у наш час діти народжуються з більшою довжиною тіла, ніж у 1930-40 роках в середньому на 1,5-2,0 см; у віці одного року московські діти на 2 см вищі, ніж їх однолітки 1930 року, і на 5 см вище однолітків 1901-1905 років.

У трьохрічних хлопчиків це перебільшення (відносно дітей 1901-1905 років) досягає 15,5 см. У польських та німецьких трьохрічних дітей тільки за останні 30 років зріст збільшився на 4-5 см.

Довжина тіла семирічних хлопчиків Росії більше ніж у однолітків 1901-1905 років в середньому на 9 см, у 12-річних дітей це перебільшення становить 6-7 см.

У 11-річних дітей Північної Ірландії за 15 останніх років довжина тіла зросла на 5 см; у хлопчиків та дівчаток Англії (у віці 8-12 років), за останні 40 років довжина тіла збільшилась на 7,5-13 см.

Зріст 14-17 річних підлітків та юнаків Москви, Санкт-Петербургу та Києва (відносно 1925 року) збільшився на 10-13 см.

Ці приклади можна продовжувати і всі вони яскраво свідчать про акселерацію росту: якщо у 1925 році юнаки східної Європи (Росія, Білорусь, Україна, Польща, Угорщина) мали в середньому зріст 167-172 см, то у 1980 році він становив 175-180 см. Таким чином спостерігається наближення середньої довжини тіла до верхнього рівня норми (180-182 см), яка склалась в віках для гармонічно розвинутих пропорцій тіла людини.

Має місце також акселерація строків росту довжини тіла людей: якщо у 1940 році зростання росту закінчувалось для дівчат у 20 років, а для юнаків—у 25, то тепер (2000 рік)—відповідно у 17 і 20 років.

Серед сучасних дітей відмічається також прискорене дозрівання сили м'язів, більш раннє формування зорових, слухових, емоційних та мовних функцій.

Так, наприклад, підлітки 2001-2005 років в середньому на 2—5% швидше бігають, вище і далі стрибають, мають більшу силу м'язів кісті, ніж їх однолітки 30-х років минулого століття.

Маса тіла сучасних дітей також наростає значно швидше, чим це може бути обумовлено збільшенням довжини тіла. Вважається, що це явище може бути пов'язане, перш за все, зі змінами якості їжі: вона стала більш калорійною і різноманітною як для вагітних жінок, так і для самих дітей.

Маса тіла сучасних новонароджених, відносно однолітків 1940 року, збільшилась майже на 200 г, тоді як на 1 см приросту довжини тіла це збільшення повинно становити всього 6-7 г. Сучасні діти у віці 1 року на 1,5-2,0 кг важчі, ніж їх однолітки 50 років тому назад.

За даними ряду міст Європи, за останні 90-100 років маса тіла 13-річних хлопців зросла на 12 кг, а дорослих людей — в середньому на 9 кг. Безумовно, що таке значне збільшення маси тіла людей може бути обумовлене не тільки акселерацією, а і збільшенням кількості їжі, що вживається.

Результатом цього є поширення явищ ожиріння серед сучасних людей, що особливо несприятливо для дітей. Ожиріння сприяє формуванню значних змін обмінних процесів у клітинах, обумовлює виникнення багатьох, пов'язаних з цим, захворювань: цукрового діабету, атеросклерозу, гіпертонії, відхилень у роботі серця і т. д.

Проблеми боротьби з ожирінням дітей дуже актуальні для багатьох держав світу: у Європі нараховується до 6 % дітей з ожирінням, у США — 10-40 %, в Україні — до 8 %.

Дуже важливе значення мають явища акселерації при розвитку та при дозріванні багатьох фізіологічних систем. Так, наприклад, окостеніння кісток у сучасних дітей завершується на 1-2 роки раніше, ніж у їх однолітків в 1940 році. На ці ж строки змістилась і зміна молочних зубів на постійні.

Статеве дозрівання у сучасних підлітків також завершується на 2-3 роки раніше, ніж на початку минулого століття. Наприклад, початок місячних у сучасних дівчат реєструється в 12,5-14 років, тоді як у 1940 р. це відбувалося у 16-17 років, до того ж у міських дівчат статеве дозрівання починається на 2-3 роки раніше, ніж у сільських.

У сучасних жінок також на 7-8 років збільшився дітородний період (Так, якщо у 1940 році він тривав до 43-44 років, то тепер — до 48-50 років).

Виділяється декілька гіпотез акселерації, серед яких можна назвати, як вказувалось вище: геліогенну гіпотезу (зростання інтенсивності сонячного випромінювання), гіпотезу гетерозії (розширення кордонів шлюбних стосунків, що змінило спадкоємність), гіпотезу урбанізації (перехід значної частини населення до проживання у великих містах), нутрівну гіпотезу (зміну складу їжі, її вітамінізацію) та ін.

Наявність акселерації треба враховувати при складанні та вдосконаленні навчальних програм освіти та фізичного виховання дітей різного віку.

Як свідчать М.М.Безруких із співавт. (2002); І.М.Маруненко із співавт. (2004) акселерація має тимчасовий характер і у філогенезі людства може змінюватись на протилежні процеси затримки розвитку, що має назву ретардація. Відомо, наприклад, що в стародавні та середні віки людство в основному мало невеликі розміри тіла.

Приблизно у 1J-V1 ст. нашої ери фізичні розміри людей наближались до сучасних. З VIII до XVI ст. мала місце певна стабільність та ретардація параметрів розвитку, а з кінця XIX ст.

знову почалася хвиля акселерації, підйом якої на сьогодні (2006 рік) практично припинився, про що свідчать антропометричні дослідження останніх 5-10 років в Росії, країнах Європи і Америки. Встановлено також певні територіальні та популяційні особливості процесів акселерації.

Наприклад, у південних країнах (у Японії, Кореї, Китаї та інших) акселерація почалася значно пізніше, ніж на заході і зараз активно триває, а у деяких країнах Південної Америки проявів акселерації у ХІХ-ХХ ст. взагалі не спостерігалось.

4. Будова, функціональний стан та розвиток основних систем організму дітей

В цьому розділі розглянуто вікові особливості анатомії та функціонального стану систем організму дітей, в тому числі тих, які найбільш задіяні в процесі фізичного виховання.

Фізичне виховання має за мету стимулювати, прискорювати та вдосконалювати природний хід фізичного розвитку дітей. В процесі фізичного виховання найбільший вплив здійснюється на розвиток регулюючих систем та на вдосконалення опорно-рухового (м'язового) апарату. Але, згідно закономірності «енергетичне правило скелетних м'язів» (див.

розділ 1), фізичне вдосконалення безумовно впливає на розвиток всіх інших функціональних систем організму і особливо на нервову, ендокринну, серцево-судинну, дихальну, видільну, травну та систему обміну речовин.

Тому, враховуючи напрямок запропонованого посібника, доцільно зосередитись на уважному розгляданні особливостей розвитку та функціонування саме названих систем організму дітей.

4.2. Вікові особливості органів чуття

Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи чуття, або сенсорна система (від лат. sensus — сприйняття, відчуття).

У загальному вигляді сенсорна система забезпечує сприймання, передачу та перероблення інформації про явища навколишнього середовища, а також інформації про стан і роботу внутрішніх органів. Найбільш повно фізіологію сенсорної системи свого часу вивчив І. П.

Павлов, який дав йому назву вчення про аналізатори. Кожний аналізатор, за вченням І. П. Павлова, складається з трьох нерозривно зв'язаних відділів:

* рецептора або периферичного сприймального апарату, що сприймає подразнення і перетворює його в нервовий процес збудження;

Источник: https://TextBook.com.ua/medicina/1473451366/s-2?page=1

Анатомо-фізіологічні особливості органів і систем у людей літнього віку

Вікові особливості органів чуття: Одними із елементів периферійної частини нервової системи є органи

Вікові межі, що визначають той чи інший період життя людини, а тим більше відокремлюють літній та старечий вік від періоду зрілості, є умовними, тому, що процеси старіння відбуваються щодня, проте у віковому розвитку виділяють літній (60-74 роки), старечий (75- 89 років) вік і довголіття (90 років і старше).

Віковий розвиток в даний час розглядають як взаємодія двох різноспрямованих процесів: руйнівного процесу – старіння і процесу, що стабілізує життєздатність і збільшує тривалість життя, – вітаукт (від лат. Vita – життя та auctum – збільшувати).

Вміти старіти – вершина мудрості і одна з найважчих сторінок великого мистецтва життя.

Анрі Фредерік Ам’єль, швейцарський письменник XIX ст

При старінні в клітинах органів і тканин відзначаються морфологічні зміни, для яких характерними є гетерохронність, гетеротопність, гетерокінетічність і гетерокатефтенність.

Гетерохронність визначає відмінності в часі настання морфологічних змін, пов’язаних з віком, у різних тканинах, органах і системах. Так, зворотний розвиток загруднинної залози у людини спостерігається в період статевого дозрівання, статеві залози у жінок підлягають інволюції у віці 50-53 років, а деякі клітини гіпофіза зберігають свою активність до глибокої старості.

Гетеротопність характеризує неоднакову вираженість морфологічних змін, що відбуваються з віком, для різних органів і різних тканин одного і того ж органа

Гетерокінетічність – розвиток вікових морфологічних змін, що виникають в різних органах з різною швидкістю. Так, зміни в кістковій системі виникають відносно рано, але відбуваються повільно і поступово, а зміни, що спостерігаються в нервових клітинах деяких відділів центральної нервової системи, виникають пізно, але зростають дуже швидко.

Гетерокатефтенність виявляється різноспрямованістю вікових морфологічних змін, зумовлених гальмуванням активності одних клітин і активізацією інших структурних елементів.

Ці процеси свідчать про те, що морфологічні зміни і пов’язані з ними обмінні, структурні і функціональні зміни органів і систем при старінні є не простою сукупністю вікових перебудов, а складними процесами пристосування і регуляції, які спрямовані на підтримку і збереження життєдіяльності всього організму на новому якісному рівні.

У процесі старіння відбуваються закономірні обмінні, структурні і функціональні зміни, що стосуються всіх органів і систем, внаслідок яких змінюються зовнішній вигляд, психіка, поведінка.

Старіння, що має загальні закономірності, характеризується тим не менш наявністю значних індивідуальних відмінностей.

У зв’язку з цим виділяють кілька синдромів старіння: гемодинамічний; нейрогенний; ндокринний; гармонійний та ін.

Кожен із цих синдромів характеризується переважанням процесів старіння в тій чи іншій системі.

До загальних закономірностей можна віднести старіння клітин, яке в кінцевому наслідку призводить до їх загибелі.

Так, у 25-річного чоловіка клітинна маса складає приблизно 47% всієї маси тіла, а у 70-річного – тільки близько 36%; маса мозку в старості зменшується на 20-30%, маса підшлункової залози – на 50-60%.

Процеси втрати маси, що супроводжуються зміною функціонального стану, спостерігаються і в інших органах і системах.

Зміни, що спостерігаються в нервовій системі при старінні, багато в чому визначають прояви змін в інших органах і системах. При цьому зміни, характерні для старіння, в нервовій системі починаються з найновіших утворень, тобто з кори головного мозку, і відбуваються послідовно.

Старіння супроводжується зменшенням маси мозку, його об’єму та лінійних розмірів. Характерною є зростаюча атрофія звивин великих півкуль головного мозку, які мають тенденцію до стоншення. Цей процес відбувається паралельно з розширенням борозен, збільшенням порожнин шлуночків мозку.

Спостерігається також загибель нейронів, яка активно починається з 50-60-річного віку, а у осіб старечого віку вона досягає 50%, однак закономірної відповідності між кількістю загиблих нейронів і порушенням функціональної активності не відзначається, що пов’язано з високими пристосувальними можливостями функціонуючих нейронів.

Найбільш виражені атрофічні процеси в нейронах торкаються лобової і нижньої скроневої ділянки кори головного мозку. При цьому загальна будова мозку зберігається, хоча зустрічаються ділянки з повною дегенерацією нервових клітин, вони зморщуються, змінюють свою структуру.

Однак ці зміни не завжди призводять до виражених змін інтелекту, які мають значні індивідуальні коливання в осіб похилого та старечого віку.

З віковими змінами центральної нервової системи багато в чому пов’язані такі найважливіші прояви старіння людини, як зміни психіки, поведінкових і емоційних реакцій, порушення пам’яті, зниження розумової та фізичної працездатності, рухової активності, репродуктивної здатності і ін.

Незважаючи на те, що динаміка основних процесів у центральній нервовій системі змінюється, часто зберігається високий рівень інтелектуальної діяльності, здатності до спілкування, концентрації уваги.

Цьому сприяє довготривала підтримка інтелектуальної діяльності, що ґрунтується на багатому життєвому досвіді і дозволяє впоратися з широким колом проблем, які виникають в похилому і старечому віці.

В процесі старіння підлягає змінам і система аналізаторів як на периферійному (органи чуття) і провідниковому рівнях, так і на центральному (кора великих півкуль), що призводить до їх функціонування на якісно новому рівні.

Вікові зміни органа зору стосуються всіх апаратів ока: світлосприймаючого, діоптричного, аккомодаційного, допоміжного. Спостерігаються зміни в сітківці ока, зумовлені розвитком судинної патології.

Ці зміни виявляються в дистрофії нейронів сітківки, появі кіст, потовщень між судинною оболонкою і пігментним епітелієм сітківки. Збільшуються явища склерозу оболонок зорового нерва.

Найбільш часто зустрічаються вікові зміни кришталика: близько 90% людей старше 70 років страждають на катаракту, що характеризується помутнінням спочатку периферичних волокон кришталика, а потім і його ядра. Зменшується еластичність кришталика.

Вікові зміни в органі слуху також стосуються всіх відділів цього аналізатора – периферійного (зовнішнього, середнього, внутрішнього вуха), проміжного і центрального відділів у корі півкуль головного мозку – і мають прояв у поступовому зниженні слуху (приглухуватість), особливо у високочастотному діапазоні, який має важливе значення для сприйняття мови.

Старечі зміни спостерігаються і в інших органах і системах.

Так, вікові зміни серцево-судинної системи хоча і не є первинним механізмом старіння, але багато в чому визначають інтенсивність його настання і проявів, оскільки значно обмежують пристосувальні можливості організму, створюють умови для розвитку патологічних процесів, які найчастіше призводять до смерті людини (атеросклероз , ішемічна хвороба серця і мозку, гіпертонічна хвороба). До характерних особливостей функціонування серцево-судинної системи належать також: загальне зменшення об’єму циркулюючої крові, зменшення ударного об’єму крові, зміна тривалості фаз серцевого циклу та ін.

Істотні зміни за старіння спостерігаються також у дихальній системі.

Інволютивні процеси відбуваються в усіх відділах дихальної системи – верхніх дихальних шляхах, легенях, і навіть кісткових і хрящових елементи грудної клітки, що беруть участь в акті дихання. У бронхах спостерігаються дистрофічні процеси, деформації, склеротичні зміни.

У легенях змінюється конфігурація альвеол, зменшується їх глибина, порушується структура еластичних волокон, що призводить до виникнення старечої атрофічної емфіземи.

В наслідок цих змін частота дихальних рухів дещо збільшується, частіше виникають дихальні аритмії, знижується резервний обсяг вдиху і видиху, зменшується життєва ємність легень, що призводить до зниження адаптаційних можливостей дихальної системи і збільшення ймовірності розвитку гіпоксії.

Зміни з боку травної системи за старіння характеризуються атрофічними процесами в епітелії слизових оболонок всіх органів.

Значним змінам підлягать зуби: кількість їх стає менше, вони «стираються», змінюється їх забарвлення, зменшується і кількість органічних речовин зубної емалі, в ній з’являються тріщини, внаслідок склерозу судин порушується живлення тканин зубів.

Все це призводить до крихкості зубів, втрати жувальної здатності, гіршого пережовування їжі і проблем із травленням.

Язик з віком сплощується, на ньому поглиблюються борозни і складки, сосочки атрофуються, поверхня стає гладкою.

До найбільш істотних ознак, що викликаються старінням, належить зниження психічної активності, що виявляється уповільненням темпу психічної діяльності.

Поряд з цим відзначаються утруднення сприйняття, звуження його обсягу, погіршення зосередження уваги і її переключення, зниження творчого потенціалу, відокремлення від зовнішніх стимулів до занурення у внутрішні переживання і спогади.

Знижується мотивація, потреби часто обмежуються фізіологічними на шкоду соціальним, творчим, змінюються емоційні переживання, розвивається егоцентризм. Посилюється психічна ригідність, що виявляється консерватизмом суджень і вчинків, неприйняттям нового, більш частим зверненням до минулого, схильністю до повчань.

Загострюються риси характеру, які виявлялися в молодшому віці, одночасно з’являються нові, раніше не характерні, такі як скупість, недовіра. Більшість старіючих людей сприймають своє старіння негативно, а у їх оточення може виявлятися втрата довіри. Тому знання фізіологічних змін в різних органах і системах організму людей похилого віку сприятиме розумінню їх проблем і дбайливій повазі до Старості.

Матеріал підготували: завідувач кафедри анатомії людини ім. М.Г. Туркевича, професор Віктор Кривецький та асистент Олександра-Марія Попелюк

Источник: https://www.bsmu.edu.ua/blog/4985-procesy-starinja/

Scicenter1
Добавить комментарий